Наукове кредо

Стратегічним орієнтиром нашої наукової діяльності є визнання того факту, що природа:

це ж и т т я у всіх іпостасях його вияву – фізичних і духовних;
це активна, діяльна, цілісна і варіативна сила буття, яка знаходить вияв у життєтворчості;
це самоцінний суб’єкт, мета і сенс існування якого міститься у ньому самому.

В систему ціннісних координат, які забезпечують екологічно виправдане ціннісне відношення людини до природи, повинні, з нашого погляду, увійти наступні положення:

Природа має виключну вітальну (vita – життя) цінність, яка забезпечується не лише утилітарною значущістю, але й моральними та естетичними цінностями.
Духовно-естетична цінність природи забезпечується не лише категорією краси, але й категорією виразності, яка фіксує вияв внутрішньої сутності природних об’єктів і явищ через характерні ознаки.
Виразність природи обумовлена не лише її красою як станом абсолютної довершеності, а всією повнотою проявів життя як біологічного та естетичного феномена.

Підґрунтям естетичної оцінки природи є її життєтворчість, що виразно сублімується в характерних ознаках здорового і доцільного функціонування.
Такий критеріально-ціннісний підхід виключає категорію потворного із системи оцінок природи і водночас значно розширює межі її схвалення (особливо важливим це є відносно об’єктів з тривожним екологічним статусом).
Естетична цінність природи тісно пов’язана з іншими цінностями. Зокрема, вона обумовлює гуманний морально-ціннісний підхід до проблем взаємодії людини з природою, що народжує відповідні моральні норми, суголосні ідеям благоговіння перед життям (А.Швейцер):
збереження життя, сприяння його розвитку – ДОБРО;
байдуже, безпідставне знищення життя – ЗЛО;
найкращий важіль морального самоконтролю в момент неминучості знищення життя – СОВІСТЬ;
найкращий прояв моральності відносно природи – АЛЬТРУЇЗМ як безкорисливе співчуття, здатність до самообмеження в ім’я блага природи, відмова від володіння і привласнення абсолютного права на інше життя.

Таким чином, система естетичних цінностей, підкріплена моральними табу, утворює своєрідні екологічні імперативи в ціннісній свідомості людини:

Найвищою і абсолютною цінністю буття є не людина (як донедавна вважалось), а ПРИРОДА – творець і оберіг життя, яка виплекала і найрозвиненішу його форму – людину. Природа – це колиска життя, а людина – найдосконаліша дитина в ній, найбільша надія природи.
Ставлення до природи є ставленням до самого себе, адже не лише людина живе в природі, але й природа живе в людині.
Збереження природи – це збереження свого життя зокрема й життя як неперевершеного феномена Всесвіту взагалі.